Павло Апілат

Я стрижу дуже давно, сам родом з Миколаєва і переїхав до Києва три роки тому. Мої батьки теж майстри, саме вони надихнули мене вибрати цю професію, за якою я спостерігав з самого дитинства. Пам’ятаю, як виходив на вулицю, ставив стілець посеред двору і стриг кожного бажаючого, щоб набити руку. У мене обслуговувався весь район, по 6-7 осіб в день.

Заради того, щоб закріпитися у Києві я знімав 2 місяці убиту кімнату у пари кришнаїтів, які боялися мене через татуювання. З татуюваннями взагалі пов’язано багато казусних історій в моєму житті. Татуювання – це хобі, мені подобається малювати і я інколи набиваю тату своїм знайомим. Я в тому ж дворі в дитинстві робив череп на руці товаришеві, який “сидів”, тоді я позеленів від страху. А коли працював у тату-салоні, до мене якось заявилися двоє п’яних друзів. Вони збиралися в клуб і одному з них потрібно було набити брови, тому що він їх спалив, розпалюючи мангал. Це було весело, але брови йому я так і не набив.

Я займаюся боксом досить давно. Мені подобаються наші вітчизняні спортсмени: Олександр Усик і Василь Ломаченко. Вважаю, що на них можна рівнятися.

Я дотримуюся принципу “дорожити близькими і вірними людьми,які поруч з тобою і бути вдячним”. У Києві я наївся багато лайна, якщо б не допомога моїх рідних і друзів, було б складніше. Саме це дисциплінувало мене, ти в дорослому уже житті не можеш дозволити собі проспати, запізнитися на роботу, напитися напередодні робочого дня. Ти стаєш відповідальнішим і розвиваєшся”.