МИКИТА КРАВЦОВ

художник

Я вже не знаю, художник я чи ні. Мені все одно, ким мене вважають і що кажуть за спиною. Я просто знаю, що я роблю — і це головне.

Якби мені в дитинстві показали картинку з майбутнього, і я побачив би, ким став, я би просто охрінів[Y2] . Річ у тім, що ми живемо в консервативному суспільстві. Віримо в догми й повчання, непомітно нав’язані нам змалку. Намагаємося створити «нормальні» родини, народити «нормальних» дітей, бути «нормальними», такими, як усі. Все це сильно «запилює» голову, людина перестає бути собою. Починає боятися всього, в пергу чергу — жити. З’являється страх перед державними інституціями та конфесіями, попами, пеклом і раєм, та й просто страх виділятися із суспільства. Страх бути відторгнутим суспільством, не знайти свою нішу у величезній соціальній картотеці.

Раніше я рухався у різних напрямках, але для того щоб стати цільною особистістю, потрібно звузити свій шлях і припинити розпилюватися. Треба знайти свій вектор і рухатися в одному напрямку. Цей стан — швидше через вік. Період, який треба пережити. Хотілося все спробувати, усюди побувати. Та і як зрозуміти, чого ти хочеш, навіть не спробувавши? Хоча, я знаю багатьох людей, що прийняли усе як є, і навіть виглядають щасливими. Це все складно.

Бути вільним — це ні від кого не залежати — лише небо над головою. Та насправді, свобода — поняття відносне. Коли немає стабільного заробітку, дуже складно планувати свої майбутні дії. Я, наприклад, ніколи не знаю, що буде зі мною через тиждень чи де я можу опинитися наступного місяця.

Свобода — це теж клітка, вона трохи більша за ту, маленьку і затишну з пруттям, з якої декому вдається втекти, але більш жорстока й непередбачувана. Я лише недавно зрозумів, що живу вже років п’ять, як справжній хобо. В моєму житті постійно відбуваються якісь невеликі підробітки, незначні камерні виставки й лише дорога. А все почалося із того, що просто одного разу купив квиток, сів у автобус, поїхав і вже не зміг зупинитися.

Ми робимо вибір кожні три хвилини нашого життя. Навіть частіше, ніж думаємо про секс. Постійно вирішуємо, що робитимемо далі, від банального — чим снідати чи що одягти до більш важливих питань, що стосуються життя. Кожне наше рішення викликає протидію. Ми просто повинні зважувати всі ризики. Одно неправильне рішення може зіпсувати все життя. Та з іншого боку, життя без ризику втрачає всі барви.

Вибір — це відповідальність. Ти або береш її на себе, або ні.

Багато хто проживає життя у якомусь безформному пластиковому згустку. Від усього втомлюється — нецікава робота, погана зарплата, однакові діалоги з колегами, одноманітні обличчя в довгих коридорах. Дні втрачають сенс. Зрештою ми старіємо, з’являються захворювання типу раку чи судинні, ми озираємося і розуміємо, що життя майже втрачене. Але сподіваємося, що у дітей усе буде не так, цікавіше. І починаємо жити вже більше для них. Така ситуація повторюється з покоління в покоління. І нас всі вважають «нормальними» людьми. Але насправді ми просто хороші набої в обоймі держави.

Я вірю в людей, добро, в те, що все хороше до тебе завжди повертається. Якщо ти не повне лайно, тоді з тобою все буде добре. Ніколи не сподівайся на хороше, не думай про погане — і все налагодиться.

Релігії — це непогано, вони не дають перетворити наш божевільний світ на повний хаос, не вчать людей нічому злому. Треба просто вміти фільтрувати інформацію. Церква і релігія — це різні речі. Церква давно вже стала таким собі бізнес-політичним проектом на повідку правлячої еліти. Так, чесно кажучи, церква завжди була частиною політики…

Якщо кожен несе свій хрест, то у попів він значно важчий. Тому що на їх грудях — справжній злиток золота. З ним не завжди комфортно ходити вулицями. Тягне до землі.

Я більше боюся віруючих, ніж віри. Фанатики — це страшні люди. Маса, що не має мізків, маса, якою маніпулюють. Послідовники Ошо, свідки Ієгови, мормони, православні бабки, будисти чи мусліми — всі вони лякають мене. Ці люди впадають у крайнощі.

Ми живемо не на острові з бартерною системою. Я не вирощую кіз і не міняю їх на твої банани. Хоча було б непогано спробувати. Але такі утопії завжди вмирають швидше за свою реалізацію. З’являється черговий тиран, який починає всіх ставити рачки і карати.

Світ — це величезний гуртожиток. Якщо хтось не вимкнув газ, задихнуться усі. Тому важливо розуміти, що кожен вчинок веде до наслідків. Мама з татом більше не прийдуть і не виправлять все, що ти накоїв. За все відповідаєш лише ти сам.

Ти можеш закритися в своїй зоні комфорту й бути там хоч все життя. Ти маєш можливість запаскудити всю квартиру, обкластися сміттям, сидіти там і втикати в телевізор. Тільки тоді нікого не чіпай.

Але якщо ти обрав життя в соціумі, потрібно рахуватися з правами інших людей, своїми вчинками не порушуючи їх зони комфорту. Це норми пристойності. Свобода теж має межі, через які не варто переступати.

Є у мене серія картин «Плювки». Вона про те, з чим людина з радістю розлучається. Хоча на землі чи збоку такі сліди сприймаються дуже неоднозначно, я їх просто «підіймаю з підлоги» й розміщаю на стіну. Така собі «музеєфікація», але не сміття, а дурного тону. Пташиний послід на чистих євровікнах, сліди сечі на паркані, які залишив бомж чи ранковий алкоголік, продавці цигарок «поштучно» і в’яленої риби поряд із входом в метро чи обгортки від цукерок на асфальті… Малюю все з життя, все, що нас оточує. Змінюється мода — одяг, архітектурні стилі, технології, не змінюються лише люди. Це досить примітивні «плакати», і вони всі плюс-мінус про абсурдність життя. Є смішні, є не дуже.

Я не великий прихильник своєї творчості, чесно кажучи. Тому дома немає моїх картин. А якщо і є парочка — вони завжди повернуті до стіни або такі, що в процесі роботи. Мені не подобається жити постійно в своїх переживаннях — це дискомфортно. Такі роботи муляють очі і періодично мені хочеться викинути їх геть.

Останні кілька років я звик жити практично без грошей. Може це й було тією платою за свободу? Але вони мене ще знайдуть, я сподіваюся. Не дивлячись на все, я відчуваю незалежність усередині. І мені це подобається. Сьогодні я не боюся своїх вчинків і негативних відгуків у спину. Хоча поганого я нікому нічого не робив. Максимум — міг послати. Але всі не без гріха. Та й у свій бік я чув багато смішного і напевне ще доведеться почути щось подібне. Але все це настільки нудно, що вже навіть емоцій не викликає.

Раніше я був занадто соціальним. Мені постійно хотілося, щоб навколо мене крутилася карусель із людей та вечірок. Я навіть засинав під музику. Я відчував дискомфорт, коли залишався сам на сам. Але останнім часом зрозумів, що я досить самодостатній і без усяких веселощів. А головне, я зрозумів, що навіть наодинці із собою можна нормально існувати.

Я прийняв себе таким, яким я став. І на цьому етапі життя, я думаю, що це непогано.