ЛУЇ ШАМБОДІ

український ресторатор

В Україні я дуже давно. Ще з радянських часів. До цього жив у Росії і займався продажем текстилю. Правда, я робив це більше для того, щоб допомогти товаришу, у якого була своя мережа магазинів одягу. Уявляєте, ми займалися виробництвом светрів на трикотажній фабриці в Курську.

Вже тоді мені дуже подобався російський авангард 20-х років, але не той радянський арт, від якого сльозилися очі, а саме російський модернізм.

Якось, а мені тоді було 25, я гуляв Москвою у пошуках картин для своєї колекції. І мій товариш запропонував зустрітися з його знайомою у Києві. Вона, начебто, «загорілася» ідеєю спільного бізнесу зі мною, у чому я, правда, не бачив особливого сенсу. Але думка поїхати до Києва здалася мені непоганою, тому що там можна було знайти щось цікаве для колекції. Вийшовши із літака Курськ-Київ, я майже одразу поринув у світ художніх майстерень столиці, яких уже на той момент було більше ніж досить.

Питаєте, чи розмовляю я російською після всіх моїх пригод? Ні, не розмовляю. Не тому що не люблю цю мову, просто я не дуже впевнено нею володію. Так, робочі процеси я можу обговорити з моїми хлопцями достатньо зрозуміло, але моя дружина — єдина, хто розуміє мою російську абсолютно.

ЛУЇ ШАМБОДІ – друг чоловічий перукарні FIRM

Я випускник художнього факультету. Моє навчання втомлювало й дратувало батька, він не розумів, у чому сенс усіх цих художніх наук. Одного разу влітку в Парижі я зустрів одного з найвідоміших ілюстраторів того часу, і він взяв мене до себе в майстерню учнем. Я потрапив до його майстерні, та оскільки не мав засобів до існування, то намагався знайти заробіток десь у іншому місці.

Я завжди дозволяв собі плисти за течією, вляпуватися в історії. Однією з таких історій стала зустріч в Україні з молодою жінкою, яка згодом стала матір’ю моєї доньки. Вона режисер, і вже понад 20 років живе у Парижі. Нещодавно вона зняла стрічку спільно з компанією Gaumont. На це її надихнула історія мого життя. Картина виходила в прокат у 280 кінозалах Франції. Наша донька Марі багато років прожила зі мною в Україні. Це чарівна доросла дівчина, дивлячись на яку, я розумію, що нічого б не хотів змінювати в своєму житті.

Моя свобода — головне для мене. Я не люблю протиріч у житті, і якщо відчуваю щось подібне, поступаюся і йду, мені стає нецікаво. Усі непорозуміння між людьми — професійні, особистісні, інтелектуальні — не випадкові. Люди не змінюються, як би нам цього не хотілося. Ми на все життя залишаємося тими, ким були від народження. Наприклад, важкий характер моєї дружини — це умова, яку я беззастережно прийняв та приймаю.

Я не сумую за Францією, я француз і цього не змінити. Але я також і український ресторатор. Я живу в Україні понад 15 років, відчуваю цю країну і люблю її. Мені легко любити Україну, але якби я зіткнувся зі складностями, які неможливо вирішити, я би тут не залишився. Мені подобається, коли ранньою весною ми вирушаємо на дачу до батьків дружини, відпочиваємо на веранді з прадідами. Я намагався долучити їх до французьких традицій, але це лише ображало їх. І тоді я зрозумів, що борщ може бути всіх відтінків червоного, що я люблю цю кухню і традицію. Я обожнюю ці маленькі деталі.

Ресторація стала справою мого життя не тому, що я зробив такий вибір. Однак і випадковістю це не назвати, адже я, фактично, народився у ресторані моєї матері. Усі п’ятеро дітей народилися не в пологовому будинку, а саме в ресторані.

Батько — викладач, мама — досвідчений комерсант, обидвоє вони з італійської іміграції. Мій дід Луїджі Кантина — сицилієць за походженням — потрапив до Франції без копійки грошей. Саме він розпочав нашу ресторанну справу з того, що у 1920 придбав старий військовий барак із берегів Бреста, демонтований американськими моряками. Цей ресторан існує до цього дня. Переобладнаний і повністю перебудований, він уже не належить нашій сім’ї. Я утримував його як бар, він був названий на честь Брестського паба Fauvettes — найбільшого пивного паба на узбережжі Бретані.

Все моє дитинство пройшло в ресторані. Коли мені виповнилося вісім, я почав підробляти разом зі старшою сестрою в гардеробі. Мій брат допомагав батькові на вході, а дві інші сестри вправлялися із матір’ю на кухні. 28 залів, одне з найвідоміших місць регіону, найкращий улов і лангусти!

Тут, у Києві, в ресторані Vernissage на Андріївському узвозі, побував кожен француз цього міста. Спершу це приміщення я задумував як картинну галерею, адже в моєму житті любов до живопису й любов до гастрономії дуже тісно переплетені.

Раніше в Києві було набагато більше експатів, зараз же я практично останній із могікан. Всі мої друзі-французи тільки й встигають прощатися та повертатися до Франції.
Я вільна людина, але для мене свобода — це любов до моєї жінки. І це правда, я вільний, тому що кохаю її. Мені не складно робити вибір, бо він продиктований найголовнішим — коханням.

Раніше я постійно перебував у якомусь пошуку, а тепер розумію, що шукав її. І ось уже п’ятнадцать років я вільний.
Ми багато розмовляємо з нею, дуже багато. Іноді тихі розмови переходять у крик. Я проводжу з нею весь час свого життя, 24 години на добу, 7 днів на тиждень. І це мій вибір.

Дуже багато людей не любить мене, і я про це знаю. Можливо, саме тому, що я вільна людина? Французи й українці бачать мене по-різному, і на це є причини. По-перше, я недостатньо володію мовою. Цим завдячую дружині, вона постаралася, аби я не розмовляв ні російською, ні українською, так вона краще мене контролює. По-друге, я абсолютно пряма людина. Скрізь і завжди висловлюю свою думку, навіть коли мене не просять. Але мені так подобається, це створює динаміку в моєму житті.

Я тисячу раз помилявся у своєму виборі, іноді просто віддавав усе на відкуп долі. Та найважливіше рішення в моєму житті було прийняте твердо — моя кохана жінка. Це було рішенням розуму й серця. Я сказав собі тоді, що цей шанс я не втрачу, і ось я тримаю його уже двадцать років.

Мої київські ресторани почалися з м’ясної лавки і трьох художніх галерей у Франції. А зараз моя колекція нараховує біля двохсот робіт різних художників. Переважно це французькі майстри, але й в Україні можна знайти хороші роботи. Деякі з них я придбав дуже давно — це полотна Анатолія Тертичного, Микити[Y1] Кравцова тощо.

Коротко про своє життя я сказав би так: «Il l’a aimée, la vie» – «Він його любив, життя». Зараз я можу відкрито заявити, що нічого не боюся. В шістдесят до цього уже можна прийти. Моє здоров’я досить швидко відновлюється, але я дуже часто отримую травми. Я великий спеціаліст із падінь, і в цьому є щось п’єр-рішарівське. Я постійно в русі, увесь час біжу і ламаю пальці на ногах. Такий у мене ритм життя. До речі, мій син Матео в цьому дуже схожий на мене. Я часто думаю, що з моєю дружиною завжди буде маленька копія нестерпного Луї.

Моєму старшому сину 37, у мене є онук – маленький Ліам, я батько чарівної Марі й веселого хлопця Матео. Ці діти — доказ тому, що всі мої рішення були правильними.

Як би я хотів піти з життя? Як мій батько — займаючись коханням. Так-так, це не жарт. Знаєте, після огляду лікаря всі були шоковані тим, наскільки ця смерть була природною. Жодного сліду хвороби чи інших причин. Він просто зупинився, як метроном. Саме так і я хочу. Я абсолютно не боюся смерті. Звичайно, мене лякають хвороби, але лише тоді, коли вони вже є, а до того я про це не думаю.
Смерть — це зовсім не те, про що треба думати щодня. Бо так наше життя може перетворитися на якесь депресивне буття. А взагалі, мені ще треба встигнути насолити кільком людям.

Я маю справжніх друзів, уже багато десятиліть ці троє людей існують у моєму житті, хоча й знаходяться далеко від мене географічно. Цей зв’язок — важливий вибір кожного з нас, незважаючи на мій постійний стан душі, який можна спокійно назвати борделічним. Але тут спрацьовує певний закон природи, відповідно до якого — що більше ти bordélique, то більше ти відповідальний. А мій парадокс полягає ще й у тому, що я надзвичайно честолюбний і обожнюю порядок у всьому. Цей коктейль дозволяє багато обирати, а це і є моє вільне життя.

Я не втомлююсь повторювати, що моя свобода — це моя дружина. Останні 15 років я абсолютно вільний лише тому, що вона поруч. Ми багато пережили разом. Колись я палив, як паротяг і випивав літри кайпіріньї, а зараз я насолоджуюся вином, яке можна відкрити рано і пити довго. Все навколо змінюється, лише люди не змінюються ніколи. І розуміти це — вже свобода.

Я багато обманював, дуже. В дрібницях, в амурних справах, у почуттях. Але будь-який обман — це, в першу чергу, самообман, він затягує, і ти починаєш діяти всупереч своїм справжнім бажанням і прагненням.

вичайно, я люблю, коли оточуючі люди мене впізнають. Та я не кажу про успіх, це не успіх. Мені просто добре в моїй шкурі. І цей факт часто нервує інших, адже люди не люблять, коли комусь занадто добре в його житті. Таке враження, що дехто живе з таким почуттям, що з ним ніколи нічого поганого не станеться. У всіх є слабкі місця, всі у чомусь поступаються, помиляються. Але не варто думати про це, бо накриває туга.

Що ще хочу сказати… Іще років п’ятнадцять, і я звідси звалю. Непогано, мені до цього часу буде 75.

Що робить чоловіка нещасним? Прожити життя, якого не хотів, бути з жінкою, яку не кохав, займатися нелюбимою справою. Потрібно завжди робити правильний вибір, не варто себе обманювати. І це моя єдина порада.

Звёзд: 1Звёзд: 2Звёзд: 3Звёзд: 4Звёзд: 5 (Пока оценок нет)
Loading...